У кіно десятиліттями живе переконання: режисер — єдиний автор фільму. Він керує всім, знає відповіді на всі запитання, тримає в голові кожен кадр. Якщо проєкт успішний — дякують йому; якщо провалений — звинувачують теж його. Так склалася традиція, де режисер — майже монарх, а вся команда служить при його дворі.

Український режисер Ілля Фрейман із цим не згоден. У професійних дискусіях та на зустрічах, де збираються представники кіноіндустрії, він не раз наголошував: сучасне кіно надто складне, щоб одна людина могла контролювати все — від акторської гри до візуальної структури й маркетингової стратегії. Спроба тримати владу в одних руках не робить фільм кращим — вона лише сповільнює процес і перетворює знімальну групу на чергу за затвердженнями.

Фрейман пропонує замінити звичну режисерську вертикаль на командний принцип. Замість однієї людини, яка ухвалює всі рішення, — група фахівців, кожен із яких відповідає за свою частину фільму. Один працює з акторами та допомагає їм вибудувати поведінку в кадрі, інший стежить за логікою історії та розвитком сюжету, третій думає про те, як усе буде змонтовано й зібрано в єдине ціле. Є і координатор — він утримує проєкт у балансі, допомагає учасникам домовитися та стежить, щоб фільм не розповзався в різні боки. Така система усуває залежність від одного “всевладного” режисера: рішення народжуються не згори вниз, а у співпраці, де кожен має свій голос і відповідальність.

 

Як влаштована ця модель

Якщо в класичній схемі режисер вирішує все — де поставити актора, як побудувати сцену, яким буде ритм і хто цільова аудиторія фільму, — то в розподіленій системі ці завдання поділяються. У кожного напрямку є свій «режисер» — людина, що відповідає за одну частину великої задачі.

Режисер по роботі з акторами. Він працює з живими людьми в кадрі: допомагає знайти потрібний рівень гри, стежить за достовірністю поведінки, вибудовує емоційну лінію від сцени до сцени. Він відповідає не за «настрій», а за конкретну техніку акторської роботи — як дихання, міміка й паузи поєднуються в одну виразну систему.

Режисер наративу. Його зона — логіка історії. Він стежить, щоб глядач розумів, хто що знає, які події пов’язані між собою, де тримається інтрига і де настає розв’язка. Він не втручається у світло чи колір кадру — його завдання, щоб сюжет не руйнувався через красиві, але безглузді рішення.

Режисер монтажу. Він відповідає за зібраність фільму. Його робота починається ще до зйомок: продумуються точки входу й виходу, плани для переходів, звукові зв’язки. На майданчику він стежить, щоб матеріал потім можна було змонтувати без втрат, а на постпродакшені — щоб історія не втрачала темп.

Координатор. Це людина в центрі системи, яка урівноважує всі напрями. Вона втручається лише тоді, коли рішення різних відділів вступають у суперечність. Її завдання — зберегти цілісність проєкту, а не затвердити «єдино правильну думку».

Вектор продукту. Окремий напрям відповідає за стратегію фільму: хто його дивитиметься, на яких платформах, під які фестивалі чи телеканали він розрахований. Це допомагає творчій частині не втратити зв’язок із реальністю — з ринком, аудиторією та контекстом.

Чому така система працює краще, ніж “пірамідальна”

Фрейман бачить у своїй системі спосіб розв’язати три застарілі хвороби кіно: повільність, крихкість і несправедливість.

У традиційній моделі все впирається в одну людину. Поки режисер не затвердить світло, рух камери, тон сцени — виробництво стоїть. Будь-який сумнів перетворюється на паузу, кожна дрібниця чекає підпису зверху. Розподілена структура знімає цей тиск: різні команди працюють паралельно, і фільм рухається вперед, не зависаючи в черзі до “центрального мозку”.

Але справа не лише у швидкості. Коли все тримається на одній людині, система стає крихкою. Захворів, вигорів, помилився — і весь механізм руйнується. У розподіленій схемі кожна частина автономна: акторська, наративна, монтажна, продуктова. Якщо випадає один учасник, інші продовжують, і проєкт не зупиняється. Це робить процес стійким, без катастроф через людський фактор.

Третій рівень — справедливість. У старій ієрархії легко сховати чужу працю за гучним іменем. У новій — внесок кожного видно. Ніхто не ховається під чужою славою, але й ніхто не може розпоряджатися іншими за принципом «я тут бог». Коли влада розділена, зникає ґрунт для аб’юзу, а команда перетворюється не на свиту, а на партнерство.

 

Нова чесність замість старого культу

Суть методології Фреймана не у запереченні режисера, а в звільненні його від міфу про всемогутність. Фільм — це не витвір одного свідомого розуму, а результат взаємодії багатьох компетенцій. І якщо розділити владу, якість не падає — вона стає стабільною.

Українська школа в особі Фреймана пропонує не революцію, а зрілий крок: перестати плутати індивідуальність з авторитаризмом. Кіно створюють не монархи, а системи, де відповідальність розподілена, а внесок кожного прозорий.

Світ кіно десятиліттями поклонявся ідеї “генія за пультом”. Сьогодні настав час визнати: кіно сильніше тоді, коли його роблять не підлеглі, а партнери.

Перехід до нової системи, за словами Фреймана, потребує не гасел, а тверезих організаційних кроків. Починати варто з простого — з розподілу зон відповідальності. Уже на етапі підготовки потрібно визначити, хто відповідає за акторську частину, хто за сюжет, хто за монтаж і візуал.

Друга умова — заздалегідь домовитися, як команда вирішуватиме конфлікти. Суперечки неминучі, і щоб вони не перетворювалися на хаос, у системі має бути координатор — людина, яка втручається лише тоді, коли думки заходять у глухий кут, і ухвалює фінальне рішення.

Третя опора — планування з урахуванням монтажу. Більшість фільмів втрачає ритм не на знімальному майданчику, а пізніше, під час складання. Якщо монтажна логіка закладена заздалегідь, проєкт не захлинеться у перезйомках і “рятівних” імпровізаціях.

З часом команда перестає чекати вказівок згори — рішення народжуються горизонтально, між рівними учасниками. Це не послаблює контроль, а робить його точнішим і чеснішим.

Що буде з кіно, коли з режисера знімуть корону?

Метод Фреймана — це нова робоча логіка, яка лише починає проходити перевірку практикою. Про неї ще не пишуть у підручниках, але вона вже звучить у розмовах між тими, хто реально працює у сфері кіно та телебачення. Все більше людей в індустрії стикаються з тим, що старі схеми пробуксовують, і шукають спосіб працювати без залежності від однієї людини.

Українське середовище для цього особливо сприятливе: тут кіно завжди створювали з підручних засобів, на взаємодопомозі, а не на великих грошах. Тому розподілена режисура народжується не з «а давайте спробуємо», а з реальної потреби оновити класичну систему.

І, можливо, саме звідси — з цієї спроби домовитися — починається те нове кіно, яке зможе існувати без генія на троні і без страху втратити владу, загубившись у довгих титрах наприкінці фільму.