Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення у резонансній справі про виселення, визначивши межі втручання у право на повагу до житла та законність проживання громадян на території приватної власності.

Як повідомляє видання 24 Канал, предметом судового розгляду в межах справи №363/2788/25 стала вимога власниці житлового будинку усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення осіб, які, за її словами, заселилися туди самовільно. Позивачка зазначала, що не надавала згоди на їхнє проживання та не укладала жодних відповідних договорів. Крім того, відповідачі змінили замки у будинку, повністю обмеживши доступ власниці до будівлі.

Під час розгляду справи з'ясувалося, що відповідач раніше володів земельною ділянкою, на якій зведено спірний об'єкт. Будівництво споруди здійснювалося у період, коли чоловік перебував у шлюбі з матір'ю нинішньої власниці. На момент судового процесу земля вже була передана позивачці на підставі договору дарування, після чого вона офіційно зареєструвала за собою і право власності на збудований будинок. Зі свого боку, відповідач наголошував, що тривалий час будував цей дім виключно за власні кошти і заселився туди на законних підставах, оскільки ця будівля є його єдиним фактичним житлом, а інші особи, що мешкають із ним, є членами його родини. Чоловік також вказав на наявність складних життєвих обставин та відсутність іншого нерухомого майна.

Попри тривалий конфлікт між сторонами, суд розглядав справу з урахуванням норм цивільного та житлового законодавства, а також практики Європейського суду з прав людини, зокрема статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ця норма захищає право особи на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла, впроваджуючи юридичне поняття «домівка», що базується на тривалому проживанні особи в приміщенні та наявності з ним достатнього зв'язку.

Суддя врахував, що перший відповідач є батьком позивачки, а його вселення відбулося ще до того, як жінка зареєструвала право власності на об'єкт, коли нерухомість фактично використовувалася як сімейне житло. З огляду на це, примусове виселення чоловіка було визнано судом непропорційним втручанням у його право на повагу до житла. Водночас позовні вимоги щодо іншого відповідача були задоволені, оскільки він не є членом родини, не отримував згоди власника на заселення і не має законних підстав для перебування в будинку.

У підсумку суд задовольнив позовні вимоги частково: другого відповідача зобов'язали звільнити приміщення, тоді як у виселенні батька власниці було відмовлено. Дане рішення суду першої інстанції наразі не набрало законної сили і може бути оскаржене в апеляційному порядку. Оприлюднений прецедент засвідчує, що наявність документів про право власності на житло не завжди автоматично гарантує право на виселення мешканців, оскільки судова практика вимагає детального аналізу фактичних обставин проживання, сімейних зв'язків та права людини на збереження власної домівки.