У липні 2026 року ця історична закономірність отримала неочікуване продовження просто на вулицях українських міст. «Картонковий майдан» –стихійні протести молоді з саморобними картонними гаслами, які вимагали повернення на посаду міністра оборони Михайла Федорова. Одні коментатори побачили в цьому тривожний присмак 1918–1919 років, коли Україна програла державність через внутрішні чвари. Інші навпаки, ознаку зрілого громадянського суспільства, яке не мовчить навіть у розпал війни. Ця дискусія ще один привід придивитися, коли внутрішня незгода в українській історії ставала слабкістю, якою користувалася Москва, а коли – навпаки, джерелом сили.

Є спокуса пояснювати кожну історичну поразку України зовнішньою силою переважаючою армією, дипломатичною хитрістю, щасливим збігом обставин для супротивника. Але уважний погляд на чотири століття українсько-російських стосунків показує інше: найбільших успіхів Москва досягала не тоді, коли ламала українську єдність силою, а тоді, коли їй було достатньо просто почекати. Внутрішні чвари, амбіції окремих провідників, соціальні й регіональні розколи – усе це росія не створювала з нуля. Вона їх знаходила готовими і вкладала в них ресурс: гроші, зброю, дипломатичне визнання, військову підтримку однієї зі сторін конфлікту. А коли градус протистояння сягав межі, коли сторони виснажували одна одну – наносила той удар, який виявлявся вирішальним не тому, що був сильним, а тому, що більше не було кому опиратися.

Це не одна історія. Це метод, який відтворювався настільки послідовно, у настільки різних епохах – від козацької Руїни до анексії Криму, що його варто розглядати як окрему стратегічну традицію, а не як низку випадкових збігів.

Анатомія методу

 

Якщо відкласти конкретні дати й імена, схема повторюється майже незмінно:

  1. Пошук лінії розлому. Соціальної (старшина проти голоти), регіональної (Лівобережжя проти Правобережжя, Схід проти Заходу), персональної (суперництво двох лідерів за владу) чи ідеологічної.
  2. Ставка на слабшу або маргіналізовану сторону. Москва рідко підтримувала того, хто й так перемагав, натомість вона підсилювала того, хто програвав внутрішню боротьбу, роблячи його залежним від зовнішньої підтримки.
  3. Очікування виснаження. Конфлікт не гаситься, йому дають розгорітися. Що довше триває протистояння, то менше залишається спільної суб'єктності, здатної опиратися ззовні.
  4. Момент «вирішального удару». Коли одна зі сторін здобуває умовну перемогу над іншою, вона виявляється настільки ослабленою і залежною від зовнішнього патрона, що не може відмовити йому в наступних, значно жорсткіших вимогах.

Розгляньмо, як цей метод працював у різні епохи.

Руїна: коли перемога у внутрішній війні означала капітуляцію перед зовнішньою силою

Після смерті Богдана Хмельницького Гетьманщина опинилася перед вибором курсу, і саме на цьому розколі Москва зіграла вперше й дуже показово. Підтримка полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша проти гетьмана Івана Виговського розв'язала громадянську війну, яку історики небезпідставно вважають початком Руїни. Наслідком стало не посилення жодної з українських сторін, а закріплення московського військового контролю над Лівобережжям через Переяславські статті 1659 року.

За кілька років схема повторилася майже дослівно: під час Ніжинської Чорної ради 1663 року Москва підтримала популіста Івана Брюховецького, який спирався на невдоволення козацьких низів проти старшини. Перемога Брюховецького коштувала життя його супернику Якиму Сомку, а самій Гетьманщині коштувала Батуринських і Московських статей 1665 року, які суттєво обмежили автономію, яку виборював ще Хмельницький.

Кульмінацією цього періоду стало Андрусівське перемир'я 1667 року, коли Москва, скориставшись розбіжностями між гетьманами обох берегів Дніпра, уклала сепаратну угоду з Річчю Посполитою – і Україна вперше в новій історії опинилася офіційно розділеною по Дніпру між двома державами, жодна з яких не була українською.

За менш ніж десять років українська сторона з союзника й потенційного суб'єкта міжнародної політики перетворилася на розмінну монету у чужій грі і саме тому, що продовжувала воювати сама із собою.

Ліквідація Січі: коли старшина обрала титули замість автономії

До 1775 року Запорозька Січ була військовою та політичною силою, яку не можна було просто «взяти» її треба було або перемогти в бою, або зробити так, щоб вона не чинила опору. Росія обрала другий шлях. Роками поглиблювався конфлікт між заможною козацькою старшиною та біднотою-сіромою, а частину старшини системно інтегрували обіцянками дворянських титулів і землі в межах імперської ієрархії.

Результат промовистий сам по собі: коли війська генерала Текелія оточили Січ, серйозного організованого спротиву з боку козацької верхівки не було. Стратегічно значущу військово-політичну структуру ліквідували практично без бою не тому, що вона була слабкою, а тому, що її провід уже давно перестав бути єдиним.

Крим і Кавказ: та сама схема на іншому масштабі

етод спрацьовував не лише щодо українських земель тим показовіше, наскільки він був універсальним. Аналізуючи анексію Кримського ханства 1783 року, історик Алан Фішер описав, як Катерина II підтримала Шагін Ґерая проти його брата Багадир Ґерая, спровокувавши громадянську війну всередині кримської еліти; зречення Шагін Ґерая під тиском Росії стало прямим наслідком цього внутрішнього розколу, а не військової поразки Криму. На Кавказі й у Центральній Азії в ХІХ столітті від підкорення Дагестану й Черкесії до ліквідації Кокандського ханства імперська адміністрація системно використовувала ворожнечу між місцевими правителями та кланові суперечки, підкорюючи регіон по частинах саме там, де єдності бракувало найбільше.

Це важливо розуміти не як «українську особливість», а як загальний імперський інструментарій, який щоразу застосовувався там, де траплялася готова лінія розлому і саме тому був настільки ефективним і дешевим для самої імперії.

1917–1921: революція, яку програли не на фронті

Українська національна революція мала всі шанси завершитися інакше. Але вирішальну роль у поразці відіграла не лише військова перевага більшовицької Росії, а системне використання нею внутрішньоукраїнських розколів. Не зумівши захопити владу в Києві через Всеукраїнський з'їзд рад, більшовицькі сили відступили до Харкова й проголосили альтернативний, «Радянський» уряд України, оформивши інтервенцію як нібито внутрішній конфлікт двох українських урядів. Пізніше та сама логіка застосовувалася до протистояння між Директорією, Гетьманатом Скоропадського та отаманщиною: кожен внутрішній розкол ставав точкою докладання зовнішнього тиску, доки лінія фронту УНР не розсипалася зсередини.

Саме до цієї доби найчастіше апелюють ті, хто застерігає від «майданної демократії» й сьогодні: повстання проти гетьмана Павла Скоропадського в листопаді–грудні 1918 року суттєво послабило українську державність, а падіння УНР надовго позбавило Україну справжньої, а не декоративної радянської псевдодержавності.

2014: та сама сторінка, переписана для нової епохи

Історики й аналітики, що досліджували операції росії в Криму та на Донбасі 2014 року (зокрема колектив дослідників корпорації RAND під керівництвом Майкла Кофмана), фіксують упізнавану логіку: використання вакууму влади після втечі Віктора Януковича, опертя на місцеві проросійські групи та амбіції регіональних еліт, розігрування регіональних фобій і протистояння «Захід–Схід», що загострилося після Революції Гідності. Псевдореспубліки, створені на цій хвилі, стали не самостійним політичним проєктом, а плацдармом, який росія тримала «на паузі» вісім років поки не вирішила, що момент для наступного, значно масштабнішого удару настав.

Традиція віча: інший бік української історії

Проте було б спрощенням зводити всю українську схильність до внутрішньої незгоди виключно до слабкості. У політичній культурі України так само вкорінена традиція віча публічного, колективного вирішення того, хто має владу. У Києві часів Русі князів обирали, а часом і проганяли саме на віче, цим Київ та інші міста його орбіти відрізнялися від пізнішої Московії, де голос навіть боярина мало що важив. На Запорізькій Січі кошового обирали голосуванням на раді, а невдоволення ним висловлювали не менш публічно.

Є й приклад, коли зміна воєнного керівництва не зруйнувала, а врятувала кампанію: у серпні 1621 року, під час Хотинської війни між Річчю Посполитою та Османською імперією, козацька рада усунула гетьмана Якова Бородавку через невдале керівництво попередніми походами, а його місце зайняв Петро Конашевич-Сагайдачний. Очолене ним 40-тисячне військо стало головною ударною силою, що зупинила турецький наступ на Європу, хоча ця заміна відбулася до вирішальної битви, а не в її розпал.

Командир батальйону «Свобода» бригади наступу «Рубіж» Петро Кузик нагадує, що в українській воєнній традиції гетьманів і обирали, і знімали, а в окремих випадках навіть виносили їм смертні вироки але, уточнює він, це траплялося на початку чи в кінці воєнних кампаній, тоді як усередині самого походу зберігалася «залізна дисципліна серед військових». Це розрізнення між правом суспільства змінювати керівництво і небезпекою робити це посеред критичної фази бойових дій і є тим балансом, порушення якого росія століттями вміла обертати собі на користь.

«Картонковий майдан» 2026 року: той самий вибір, поставлений знову

Саме цей баланс опинився в центрі суспільної дискусії влітку 2026 року. Кількаденні протести молоді, названі «Картонковим майданом» через саморобні картонні плакати з дотепними, часом і брутальними гаслами, вимагали відставки повернення на посаду звільненого міністра оборони Михайла Федорова.

Частина публічних голосів побачила в цьому небезпечний прецедент. Головна редакторка газети «День» Лариса Івшина прямо провела паралель із поразкою УНР і наголосила, що тодішній конфлікт «не коштує таких пристрастей, щоб спалити рідну хату» на її думку, навіть добрі наміри учасників протистояння сторіччя тому зрештою коштували Україні Голодомору, еміграції та десятиліть втраченої незалежності.

Генерал Сергій Кривонос провів іншу історичну аналогію, порівнявши події з Лютневою революцією 1917 року в Петрограді, після якої настав більшовицький переворот, і написав, що на протест «за гроші друзів колишнього міністра вивели» тих, хто в армії не служив. Депутат від «Слуги народу» Федір Веніславський був категоричнішим ще різкіше: він назвав будь-які вимоги змінювати військове керівництво під тиском вулиці в умовах війни «сюрреалізмом», додавши, що вимоги майдану в умовах війни – «це абсурд, це сюрреалізм».

Але є й інший погляд – той-таки Петро Кузик, що застерігав від зайвої гарячковості під час походу, водночас відкрито підтримує саме право суспільства виходити на вулицю. «Я ставлюсь абсолютно позитивно до того, що виходять на вулиці», – каже він, додаючи, що люди з картонками нагадують: українське суспільство не терпить узурпації влади навіть у воєнний час, а здатність відкрито висловлювати думку є ознакою зрілості, а не слабкості. Він визнає, що чимало його побратимів-військових ставляться до таких протестів негативно, але сам вважає цей формат картонкових протестів з дотепними саморобними гаслами своєрідним українським ноу-хау в світовій практиці громадянського спротиву.

Прецеденти цього ноу-хау справді накопичувалися десятиліттями: мітингова традиція відродилася в боротьбі за Незалежність 1991 року, коли навіть у день ухвалення Акту про Державну Незалежність на теперішньому Майдані Незалежності В'ячеслав Чорновіл застеріг від надмірної ейфорії, назвавши здобуте лише початком складного шляху. Далі були Помаранчева революція 2004 року, Євромайдан і Революція Гідності 2013–2014 років, а вже під час повномасштабної війни антикорупційний «картонковий майдан» липня 2025 року, який змусив владу відмовитися від спроби позбавити НАБУ і САП незалежності.

Соціологія липня 2026-го показує, що цьогорічний протест не був голосом меншості, відірваної від суспільних настроїв: за даними щойно оприлюдненого опитування групи «Рейтинг», відставку Сирського підтримали 55% опитаних проти 15%, тоді як звільнення Федорова, навпаки, не підтримали 72% українців  за нього виступили лише 5%. Навіть у деталях цей «Картонковий майдан» радше збігався із суспільними настроями, ніж розходився з ними.

Чому цей патерн важливо називати вголос

Найнебезпечніше в цій стратегії не її складність, а її передбачуваність і водночас те, наскільки легко її не помітити зсередини конфлікту. Жодна зі сторін внутрішнього протистояння в жодному з описаних епізодів не вважала себе інструментом чужої гри. Пушкар боровся за свою правду проти Виговського, старшина Січі – за власний статус, отамани 1918 року – за своє бачення держави. Саме тому цей метод і працював: він не вимагав зради в класичному розумінні, лише готовності поглибити конфлікт, який уже існував, замість шукати способу його стримати заради спільнішої мети.

Історичний висновок з цього не в тому, що всередині українського суспільства не повинно бути дискусій, конкуренції ідей чи політичної боротьби – це нормальна ознака живої політичної нації, і та сама традиція віча, яка колись дозволяла обирати й змінювати гетьманів, у сучасній формі картонкових протестів так само лишається ознакою суспільства, що не мовчить. Висновок інший: у моменти, коли зовнішній суб'єкт зацікавлений у поглибленні цих суперечок, саме здатність розпізнати цю зацікавленість і не дати внутрішньому конфлікту вийти за межі, у яких він залишається внутрішньою, а не імпортованою війною, історично була тим ресурсом, якого Україні найчастіше бракувало і тим ресурсом, відновлення якого щоразу дорого коштувало.

Липень 2026 року черговий тест на цю здатність. На відміну від Руїни чи 1918 року, «Картонковий майдан» не розколов суспільство на два табори з окремими зовнішніми патронами, але саме пильність до того моменту, коли законне невдоволення переростає в лінію розлому, якою хтось ззовні може скористатися, і залишається уроком, який українська історія повторює знову й знову.

Джерела та рекомендована література: Т. Яковлева, «Руїна Гетьманщини» (ЕІУ, т. 3); В. Смолій, В. Степанков, «Українська національна революція XVII ст.» (К., 1999); «Андрусівське перемир'я 1667» (ЕІУ, т. 1, К., 2003); В. Голобуцький, «Запорозьке козацтво» (К., 1994); Alan W. Fisher, «The Russian Annexation of the Crimea 1772–1783» (Cambridge University Press, 1970); М. Блиев, В. Дегоев, «Кавказская война» (М., 1997); Richard A. Pierce, «Russian Central Asia, 1867–1917» (University of California Press, 1960); В. Солдатенко, «Українська революція» (К., 2009); В. Верстюк, «Українські відроджувальні змагання 1917–1921 рр.» (К., 1999); Michael Kofman et al., «Lessons from Russia's Operations in Crimea and Eastern Ukraine» (RAND Corporation, 2017); Ростислав Хотин, «"Картонковий майдан" та історія України: одні – застерігають, інші – захоплюються», Радіо Свобода, 23 липня 2026.